Пам’ятаємо
наших колег

До початку війни Віктор працював водієм автотранспортних засобів в СТОВ «Мрія». Мав високе почуття відповідальності, був професіоналом, завжди уважним і доброзичливим. З перших днів повномасштабного російського вторгнення Віктор добровільно пішов до військкомату. Проходив службу у 113-тій окремій бригаді територіальної оборони в/ч А7378. Воював у найгарячіших точках, не шкодуючи власного здоров'я. Вдома на нього чекали дружина та неповнолітній син.

У мирному житті Олексій працював на посаді майстра навантажувально-розвантажувальних робіт у ТОВ «Придніпровський ОЕЗ». За роки роботи проявив себе справжнім професіоналом. Був вірним другом і гарним сім’янином. Після початку повномасштабного вторгнення без роздумів став на захист Батьківщини. Вдома на нього чекали дружина та двоє дітей.

До початку повномасштабного вторгнення Ігор працював старшим охоронником групи швидкого реагування відділу безпеки СТОВ «ГОВТВА», що входить до кластера «Полтава-Південь». На підприємстві його згадують як відповідального і надійного колегу, гарного товариша. Поза роботою вів активний спосіб життя, захоплювався важкою атлетикою і боксом. Ставши на захист країни, він проходив службу у 2-ій мотопіхотній роті в/ч А4532. Обіймав посаду сержанта із матеріального забезпечення. Вірний побратимам і військовій присязі поклав власне життя заради майбутнього України.

До початку повномасштабного вторгнення Григорій працював водієм автотранспортних засобів у ТОВ «АТП-2004». 9 березня 2022 року мобілізувався до Збройних cил України. Проходив службу спочатку у Черкасах, у 4-ій окремій танковій бригаді в/ч А7015. Був механіком-водієм 1-го танкового взводу 7-ої танкової роти 3-го танкового батальйону. Потім його перевели у Дніпро, а далі — на Харківський напрямок. Захищаючи східні рубежі нашої країни, загинув при виконанні бойового завдання.

Десять років свого життя Сергій присвятив роботі у правоохоронних органах. Після звільнення у 2018 році влаштувався охоронником у ТОВ «Кернел-Трейд». З першого дня російської агресії добровольцем вступив до лав територіальної оборони Кіровоградщини. 25 лютого 2022 його призначили на посаду старшого солдата в/ч А7340 174-го батальйону 121-ої окремої бригади регіонального управління «Південь» сил ТрО. Вірний військовій присязі мужній воїн загинув під час виконання бойового завдання у Луганській області. Вдома на захисника чекали двоє неповнолітніх синів.

До початку повномасштабного вторгнення Леонід працював апаратником оброблення зерна на Линовицькій дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». Колеги згадують його як порядну, чуйну, відповідальну й хорошу людину, а також — гарного працівника. Виконуючи свій громадянський обов’язок, він став на захист Батьківщини у лавах ЗСУ. Службу проходив у роті вогневої підтримки 119-ої бригади. При виконанні бойового завдання поблизу Бахмуту у нього поцілила ворожа ракета. Вдома його чекали матір і хвора сестра.

До початку повномасштабного вторгнення Микола тривалий час працював на посаді водія автотранспортних засобів на підприємстві АФ «Хлібороб» у формі ТОВ. Завжди відмінно виконував роботу та був професіоналом своєї справи. У вільний час захоплювався рибалкою: любив спостерігати за природою та її розміреним ритмом. Ставши на захист країни, служив у стрілецькому відділенні 2-го стрілецького взводу 1-ої стрілецької роти в/ч А4038. У Миколи залишилися дружина, син і дочка.

До повномасштабного вторгнення Дмитро працював електромонтером з ремонту та обслуговування електроустаткування 5-го розряду на Кіровоградській дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». До колективу елеватора він приєднався у 2018 році. Був професіоналом своєї справи, за що його поважали всі колеги. Дуже любив свою родину: дружину, 5-річну доньку та новонародженого сина. Вірний своєму громадянському обов’язкову став на захист України. Загинув поблизу населеного пункту Червонопопівка Сєвєродонецького району Луганської області від кулі ворожого снайпера. Вдома на нього чекали старенький батько, дружина та малолітні дочка й син.

Ярослав любив життя, любив родину та свою роботу. Працював молодшим фахівцем відділу безпеки СТОВ «ГОВТВА», що входить до кластера «Полтава-Південь». Мав заслужений авторитет у колективі, був надійним, щирим, товариським колегою. Захоплювався футболом і грав за збірну кластера «Полтава-Південь». Та коли почалося повномасштабне вторгнення, залишив сім’ю і колег, щоб захищати їхнє майбутнє. Ставши до лав ЗСУ, він служив у 2-ій стрілецькій роті в/ч А4467. Вірний військовій присязі мужньо боронив Батьківщину й загинув, виконуючи бойове завдання. Вдома Ярослава чекали дружина та дві доньки.

Петро мав веселу вдачу, був чуйним і надійним товаришем. Справжній професіонал своєї справи: 12 років він присвятив роботі на ТОВ «Бандурський ОЕЗ». Працював апаратником-екстракторником. З початком повномасштабного вторгнення пішов захищати країну. Військову службу проходив у в/ч А7013. До загибелі двічі отримував поранення, але після шпиталю повертався в частину. Останнім завданням захисника стало визволення села Водяне на Донеччині. Вдома Петра чекали дружина та одинадцятирічна донька.

Іван народився, виріс і навчався у Кіровоградській області. Здобув освіту у сфері ІТ, але після проходження строкової військової служби у 2013 році влаштувався на роботу інженером до Смолінської дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». Паралельно продовжував навчання по спеціалізації інженерія. Завдяки своїй цілеспрямованості й фаховості з часом доріс до головного інженера. За 9 років роботи зарекомендував себе надійним працівником. Був опорою і другом для колег, за що його і поважали. Чоловік був веселий, життєрадісний і з великими планами на майбутнє. Деякі мрії він встиг здійснити: одружився, купив квартиру і став батьком чудової дівчинки Іванки. «Його хобі — це робота. Він завжди переживав, щоб не підвести колектив. Любив рибалку, але не було часу на неї. Мріяв про автомобіль, будував плани, але на першому місці завжди була родина. Він був справжнім сім’янином!» — розповідає дружина загиблого. З початком війни 28 березня 2022 року став на захист України. Поховали героя у рідному селі Новопавлівка на Кіровоградщині. У нього залишилася дружина, донька та батьки.

Усі знайомі згадують Сергія як добру та світлу людину. Він мав золоті руки та чуйне серце. Був працьовитим і відповідальним, рішучим та мужнім, завжди готовим прийти на допомогу. До початку повномасштабного вторгнення працював трактористом 4-го розряду на Гоголівській дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». А ще він дуже любив свою Батьківщину. У 2014-2015 роках захищав територіальну цілісність України у лавах ЗСУ. Коли ворог підступно напав ще з більшою агресією, Сергій Миколайович знову пішов боронити рідну землю. Разом з побратимами з 3-го стрілецького відділення 2-го стрілецького взводу стрілецького батальйону в/ч А0409 звільняв Донеччину від загарбників. На полі бою його життя обірвала вибухова травма. Вдома на захисника чекали дружина, донька, син та онуки.

Павло народився у місті Старокостянтинів Хмельницької області. Закінчив 11 класів школи № 9. Потім вступив до Одеської державної академії будівництва та архітектури. Після здобуття освіти повернувся до рідного міста й влаштувався працювати у компанію Kernel — оператором лінії у виробництві харчової продукції у ТОВ «Старокостянтинівський ОЕЗ». У вільний час любив займатися туризмом, рибалити, їздити на мотоциклі. Його захоплювали гори, лижі, вело, спілкування в компанії друзів. Він випромінював приязність та оптимізм. Брав участь у бігових марафонах. Під час повномасштабного російського вторгнення Павла зарахували до в/ч А7182 водієм 2-го мінометного взводу мінометної частини. «Павло один із перших влаштувався на підприємство, перший поїхав на стажування. Він був дійсно розумним, звертав увагу на деталі, і водночас був дуже толерантним. З величезною повагою ставився до всіх своїх колег. Його визначна заслуга у тому, що перша набрана група операторів була завжди найдружнішою у кращому розумінні цього слова», — коментує інженер-технолог Старокостянтинівського ОЕЗ Вікторія Басько. У Павла був хист до піротехніки, він швидко розбирався у будь-яких механізмах. Побратими говорили: «Вам не страшно, у вас є Пашка». Поховали захисника у рідному місті. Вдома на Ярослава чекали батько, матір, сестра та наречена, весілля з якою планувалося на осінь 2023 року…

Олександр народився у місті Одеса. 2008 року закінчив Одеський державний політехнічний університет. Працював у компанії Kernel на посаді слюсаря з контрольно-вимірювальних приладів та автоматики на заводі «Українська Чорноморська індустрія». Разом із родиною проживав в Одесі. Під час повномасштабного російського вторгнення воював у лавах 126-ої бригади 222-го батальйону Збройних сил України. Був стрільцем 3-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 2-ої стрілецької роти. «Олександр дуже любив свою родину. Був прикладом для колег у роботі. По життю був позитивною, щирою людиною. Завжди приймав виважені рішення. З перших днів повномасштабного вторгнення сам пішов до військкомату», — згадують колеги загиблого. Поховали захисника у рідному місті. Подано петицію на присвоєння звання Героя України посмертно. Вдома на Олександра чекали мати, тато, брат і сестра.

До початку повномасштабного вторгнення Володимир понад чотири роки пропрацював гідротехніком у Придніпровському кластері. 5 березня 2022 року його мобілізували та направили до Полтави. З того моменту рідні не мали з ним жодного зв’язку. У складі 1-го механізованого батальйону в/ч А0693 утримував передню лінію оборони поблизу села Благодатне Донецької області. Вони першими вступили у бій з ворогом, що намагався прорвати рубежі й просунутися вглиб території. Побратими згадують, що солдату Володимиру Надкриничному вдалося зайняти вигідну позицію, звідки він вів прицільний вогонь по живій силі противника. На жаль, у нього поцілив ворожий боєприпас. Від отриманих поранень герой помер.

Віталій був доброю, чесною, порядною людиною та зразковим сім'янином. До мобілізації працював водієм автотранспортних засобів на Лазірківській дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». Разом з дружиною виховали доньку та сина, який нині служить у ЗСУ. Рідні говорять, що дві його маленькі онуки не чекають подарунків, а мріють, щоб дідусь Віталій завітав до них на День народження на «невидимому» авто. Як справжній чоловік Віталій доєднався до ЗСУ. Служив у 2-му стрілецькому батальйоні 4-ої окремої танкової бригади в/ч А7015. Вдома на нього чекали дружина, діти й онуки.

Молодим хлопцем Анатолій пройшов строкову військову службу. Після її завершення прийшов працювати у СТОВ «Дружба-Нова». Був трактористом-машиністом сільськогосподарського виробництва. До роботи ставився сумлінно, з великою відповідальністю і професіоналізмом виконував свої трудові обов'язки. Рідні відзначають Анатолія як працьовиту та добродушну людину. Любив займатися спортом і планував повернутися до цивільного життя після перемоги. Захищати Україну від російського фашизму пішов ще у 2014 році під час антитерористичної операції. Вдруге на захист рідної землі став у перший день повномасштабного вторгнення росії – 24 лютого 2022 року. Військову службу ніс у лавах 163-го окремого батальйону територіальної оборони в/ч А7330. Вдома Анатолія чекали дружина, донечка та син.

До початку російсько-української війни Віталій працював токарем у СТОВ «Придніпровський край». Як справжній чоловік та патріот України 12 березня 2022 року добровольцем пішов захищати країну. Проходив службу в Чернігівській області у складі 24-го прикордонного загону в/ч А2193. У липні його перевели на рубежі Донецької області. Загинув при виконанні бойового завдання у районі Мар'їнки. Вдома його чекали дружина, син і старенька мати.

Михайло захищав Україну ще до початку повномасштабної війни — він брав участь в АТО на Сході. У 2018 році повернувся додому й почав працювати у ТОВ «Гусятинський елеватор» на посаді майстра. З початком нової атаки ворога чоловік без вагань пішов боронити нашу державу. Без сумніву став до лав Збройних сил України. Був командиром танкового взводу танкової роти танкового батальйону в/ч А1815. Загинув у запеклому бою з російськими окупантами. Вдома на Михайла чекав син.

До мобілізації Руслан працював на Лазірківській дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». Він був апаратником оброблення зерна 5-го розряду й обслуговував пульт керування на елеваторі. Колеги згадують його як урівноваженого, принципового лідера, що завжди мав свою думку. Вільний час присвячував своїй сім’ї, підводному полюванню, а також захоплювався столярством і різьбленням по дереву. Для двох своїх доньок власноруч змайстрував колиски. Молодша з дівчаток народилася влітку 2022 року й пам'ятатиме свого тата тільки з розповідей мами та старшої сестрички. Під час повномасштабного російського вторгнення Руслан воював у 2-му стрілецькому батальйоні 6-ої стрілецької роти в/ч А2167. Загинув під час оборонних боїв поблизу Вугледару. Внаслідок танкового обстрілу ворога захисник отримав тяжкі поранення грудної клітки несумісні з життям. Вдома на нього чекали дружина та дві доньки.

До початку повномасштабного вторгнення Роман працював апаратником оброблення зерна СП ТОВ «Трансбалктермінал». Він був світлою, порядною, доброю, відповідальною людиною. Солдат боронив нашу країну у лавах механізованої роти механізованого батальйону 65-ої бригади в/ч А7013. Обіймав посаду командира механізованого взводу. Вдома на нього чекали дружина та трирічний син.

До початку повномасштабного вторгнення Юрій працював на посаді провідного фахівця з оформлення спадщини у СТОВ «Дружба-Нова». Був гарним другом, порядним колегою і професіоналом своєї справи. Рідні згадують його як роботящу та добродушну людину. Він дуже любив вести активний спосіб життя, захоплювався технікою та планував після перемоги повернутися до цивільного життя. Знайомі зазначають, що Юрій завжди був прикладом мужності й оптимізму. У травні 2022 року захисник долучився до ЗСУ. Служив у складі одного з підрозділів в/ч А4723 на посаді водія механізованого взводу. Загинув при виконанні бойового завдання на межі Харківської та Луганської областей. Вдома його чекали дружина та дві донечки.

До початку повномасштабного вторгнення Сергій працював слюсарем-ремонтником 5-го розряду та електрогазозварником на елеваторі Лазірківської дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». Він був спокійним та урівноваженим, але разом з тим ініціативним. Завжди долучався до розв’язання виробничих питань. Разом з дружиною виховував її доньку та дуже хотів мати й власних дітей. Сергій мав дефіцитну військову спеціальність, тому був мобілізований протягом першого місяця війни. Ніс службу у 26-ій Бердичівській артилерійській бригаді ім. генерал-хорунжого Романа Дашкевича в/ч А3091.

Дмитро залишився у пам’яті колег і рідних доброю, ввічливою та порядною людиною. До початку повномасштабного вторгнення він працював старшим охоронником-пожежником на елеваторі Семенівської дільниці ТОВ «Кононівський елеватор». Поза роботою захоплював

До початку повномасштабного вторгнення він працював трактористом-машиністом сільськогосподарського кластера «Дружба-Нова». А 2 серпня 2022 року долучився до лав ЗСУ. Служив на посаді радіотелефоніста 2 стрілецької роти. Колеги згадують Миколу з позитивної сторони. Він був гарним другом, порядним колегою та професіоналом своєї справи. Без чоловіка та батька залишилася дружина, неповнолітні син та донька.

До початку повномасштабного вторгнення працював на посаді фахівця з моніторингу та диспетчеризації на підприємстві АФ "Хлібороб". А після вторгнення пішов захищати Україну та отримав звання молодшого лейтенанта, командира 1 стрілецької роти. Максим відмінно виконував свою роботу, був професіоналом своєї справи, тривалий час працював на підприємстві. У Максима залишились батьки.

Максим працював на Старокостянтинівському олійноекстраційному заводі оператором лінії у виробництві харчової продукції з 2021 року. Під час повномасштабного російського вторгнення його зарахували на посаду майстра відділення регламенту та ремонту агрегатів взводу регламенту та ремонту ремонтної роти бронетанкового озброєння і техніки ремонтно-відновлювального батальйону. Під час бойових дій загинув від уламків ворожих боєприпасів. В лікарському свідоцтві про смерть зазначено "розтрощення тіла". Поховали захисника на кладовищі рідного с. Пашківці, Старокостянтинівського району. Не дивлячись на юний вік, Максим був відважною та сильною людиною. Він мужньо боронив землю та віддав своє життя за нашу свободу.

До початку повномасштабного вторгнення працював трактористом-машиністом в агрокластері «Дружба-Нова». У 2014-2015 роках брав участь в антитерористичній операції на сході України. Вдруге на захист рідної землі зі зброєю в руках став у перший день повномасштабного російського вторгнення – 24 лютого 2022 року. Служив водієм кулеметного відділення взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки. Колектив запам'ятав Олексія як приклад мужності та оптимізму. Він був гарним другом, порядним колегою та професіоналом своєї справи. Без чоловіка та батька залишилися дружина та двоє синів.

Тарас працював вантажником дільниці готової продукції олієдобування у ПрАТ «Вовчанський олійноекстракційний завод». Був порядною, доброю людиною і працьовитим та відповідальним робітником. Без чоловіка та батька залишилися дружина та шестирічний син.

"Ігор, брат мій, по життю вогонь. Він скрізь і всюди. Трудоголік у роботі. Упертий у спорті. Після 40-ка років почав бігати марафони. З юності: гори, скелі, веслування, туризм. Такі люди поспішають жити, ніби відчувають. Все робив сам, своїми руками: ремонти, машини, комп'ютери. І, звичайно, він був людина слова та дуже відповідальний!» — описує Ігоря його сестра. 24.02.22. Ігор пішов записуватися до територіальної оборони. Охочих виявилося більше, ніж потрібно. Тому не взяли. Пішов у військкомат, там не знайшли його "справу". Тоді залишилось волонтерство. Була машина, тому почав возити-вивозити людей. 4 березня сказав сестрі з племінниками, колишній дружині та сину зібрати речі та повіз їх до кордону. Бо жили на околиці Києва з боку Ірпеня. 8 березня подзвонив однокласник, та попросив вивезти його разом з дітьми з села поряд із Бородянкою. Де з перших днів зайшли окупанти. Туди могли прорватись лише військові і лише зі зброєю. Але Ігор не зміг відмовити. Сів до машини сам та поїхав. Після того зв’язок обірвався. Його знайшли зі зв'язаними ззаду руками та очима. І кулею... У канаві з водою біля села Забуяння. Далеко від дороги наприкінці квітня. Вірний друг та волонтер Андрій впізнав Ігоря зі спортивних речей в одній із груп в соціальній мережі серед невідомих лише наприкінці травня.